Профілактика булінгу: антибулінговий кінозал

 Багато дітей стикаються з булінгом. Булінг - агресивна поведінка однієї дитини або групи дітей, яка призводить до цькування іншої дитини з метою приниження, залякування та демонстрації сили.

Пропонуємо вашій увазі відеоінформацію та відеопоради про те, як боротися з булінгом.

Для учнів початкової школи:

Для учнів школи ІІ ступені:

Для учнів школи ІІІ ступені:

Як говорити з дітьми про інвалідність?

1. Правильні слова

Не бійтеся слова «інвалідність». Запам’ятайте правило прийменника «з». Дитина з інвалідністю, а не інвалід. Хлопчик з аутизмом, а не аутист. Дитина з синдромом Дауна, а не даун.

- Що це таке з хлопчиком? Чому він такий великий, а на візочку?

- Це хлопчик з інвалідністю.

- Що таке інвалідність?

- Інвалідність – це коли людина не може робити певні речі, які можемо робити ми з тобою. Наприклад, людина з дитячим церебральним паралічем не може ходити (або їй дуже важко) чи бігати. Тому їй потрібен візок, щоб пересуватись. Людина зі слабким слухом дуже погано чує всі звуки, мову, музику. Людині з аутизмом важко спілкуватися з іншими людьми і знаходити друзів.

Краще уникати слова «хвороба», «хворий». В дитячій уяві хвороба – це коли ти в ліжку, з термометром і чаєм. Вона має початок та кінець. Крім того, майже всі ці стани не вважаються хворобою з медичної точки зору. Люди з інвалідністю дещо відрізняються генетично або морфологічно. Наприклад, синдром Дауна – не хвороба, а хромосомна аномалія. А ще люди з інвалідністю так само можуть хворіти різними хворобами, як і люди без неї. 

- Інвалідність може бути різною. Буває явна – коли її видно. Наприклад, якщо в дитини дитячий церебральний параліч. Або неявна – коли інвалідність  не видно одразу. Наприклад, це аутизм. Діти з аутизмом виглядають так само, як і діти без. Але вони мають свою  особливу поведінку. Можуть сильно засмутитись і голосно це проявляти. Або їх дратує, коли навколо багато шуму. Це не означає, що вони невиховані. Просто їм буває важче себе контролювати.

Пам’ятайте, що не варто вживати слова «даун», «дебіл», «олігофрен» та інші подібні їм для негативної характеристики людини. Тому що це назви медичних діагнозів.

2. Чому?

- Чому виникає інвалідність? – це буде наступне очікуване питання від дитини. Чому в хлопчика аутизм? Чому в дівчинки з’явилась інвалідність? 

Психологи радять не заглиблюватись в пояснення причин інвалідності. Часто вона виникає як випадок, який неможливо передбачити. Тому найкраща відповідь буде простою: «Тому що так є». 

Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, наведу таку аналогію. Я навчаю англійській мові дітей від найменшого віку до 10 років. З школярами 1-4 класів ми починаємо вивчати граматику. Як пояснити дітям, чому дієслова третьої особи однини в англійській мають закінчення -s? Ніяк. Я ніяк це не пояснюю, тому що тут не може бути ніякого пояснення. Так просто є. Так склалось. Такі правила мови. Так склалось життя, що хлопчик має інвалідність. 

(Цікаво, що у випадку з англійською пояснення «так просто є» дітям майже завжди достатньо: «А, ну є, так є». На відміну від дорослих, які марно намагаються знайти логіку в іноземній граматиці J.

3. Бачити насамперед дитину, а не інвалідність

Є чудовий французький мультфільм про Анатоля та його каструльку. Анатоль постійно носить з собою каструльку. Ніхто не знає, чому вона з’явилась. Вона була з ним завжди. Це виглядає дивно, і тому діти не прагнуть гратися з Анатолем. Анатоль був би щасливий позбутися каструльки, але не може. Йому сумно. Але одного разу він знайомиться з дівчиною, яка навчає його жити з каструлькою. Виявляється,  що хоча й каструлька створює певні незручності, Анатоль може гратися та радіти, як будь-хто інший.

- В які ігри грають діти з інвалідністю, як гадаєте? – запитала я в дітей. – Чи потрібні дітям з інвалідністю спеціальні іграшки?

Діти задумались, і дехто невпевнено сказав, що напевно так, потрібні…

- А насправді ні. Діти з інвалідністю граються в ті ж самі ігри, що й діти без інвалідності. Так само люблять Лего, ляльки, футбол або ігри на планшеті. Через інвалідність їм може бути складно робити деякі речі. Або це може займати більше часу. Але їм не потрібні спеціальні ігри та спеціальні іграшки.

Бачити перш за все дитину, а не інвалідність – це не означає, що ми маємо ігнорувати її особливості. Мами таких дітей кажуть, що засмучує як надмірна увага до особливостей дитини, так і намагання зробити вигляд, що особливості не помічають (якщо вони дуже явні).

Каструлька Анатоля завжди на видноті й часом створює йому незручності.

Діти одразу звертають увагу на те, що хтось відрізняється від інших. Це нормально. Вони помітять рожеве волосся, інший колір шкіри, незвичне вбрання. Але при цьому діти налаштовані не негативно, а зацікавлено. Переляк, негатив і осуд вони можуть «зчитати» з реакції дорослих. 

Деякі прояви інвалідності можуть збентежити – сильні емоції, дивні звуки. Тоді варто заспокоїти дитину і без драматизації пояснити, що відбувається. Своїм спокоєм і готовністю допомогти ви продемонструєте дитині найкращу модель поведінки. 

- Дівчинка плаче, тому що втомилась. Їй важко заспокоїтись. Давай відійдемо і не будемо заважати мамі заспокоїти її. 

Дуже важливо акцентувати увагу на тому, що нас об’єднує. Що ми маємо спільного.

- Всі люди різні і всі чимось несхожі на інших. Кожна людина має свої особливості. Дивися, в тебе хвилясте волосся, а в мене – пряме. Ти бігаєш, а Тимко пересувається на візочку. Це нормально – бути різними. Це навіть класно! Адже тоді нам цікаво дружити і щось дізнаватись про інших людей. 

- Ми різні, але ми всі любимо дивитися мультики. Давай дізнаємось, які мультики любить дівчинка? 

- Тимко має інвалідність і їздить на візочку. Він любить грати в баскетбол, так само, як ти. Йому важче це робити, ніж тобі. Тому що він не може (так швидко) бігати. Але він може так само влучно закидати м’яч у сітку.

4. Підтримувати, а не жаліти

Жити з інвалідністю – складно. Багато речей, на які ми навіть не звертаємо уваги, таким людям даються нелегко.

Але ми маємо відрізняти жалість від підтримки. Жалість робить людину, яку ми жаліємо, маленькою і беззахисною в наших очах, і в очах оточуючих. Підтримка ж – це розмова на рівних.

Я знаю, що тобі важко. Я поруч, щоб допомогти, якщо тобі буде потрібно.

Коли я готувалась до заняття про інвалідність з дітьми, я раптом усвідомила одну річ. Що коли веду розмову про таких людей, читаю про них, дивлюся відео, моє обличчя несвідомо стає жалісливим. Прагнення пожаліти, а не підтримати, дуже міцно засіло десь у мене всередині.

Якщо ви так само одягаєте «жалісливе обличчя», це не ваша провина. Це результат стигматизації інвалідності, яка довго панувала в нашому оточенні. 

Трохи самоконтролю, і цього жалісливого ставлення можна позбутися. Передавати його дітям тим більше не варто. Тому що – див. пункт 3 – треба бачити насамперед дитину, а не інвалідність. І ми маємо вчитися говорити з нашими дітьми про це так само звичайно і спокійно, як і на будь-які інші теми.

Це нормально –  співчувати батькам, які виховують дитину з інвалідністю. Бо їм справді треба докладати дуже багато зусиль. Бачити та цінувати ці зусилля, допомагати, якщо потрібно, відзначати перемоги, разом сумувати через невдачі – це все теж розмова на рівних.

Не потрібно винаходити якусь особливу поведінку. Достатньо звичайного спілкування «як завжди». З друзями – дружити, з приятелями – перекидатись привітами, незнайомцям – посміхатись.

5. Дізнаватись більше

Речі, про які ми мало знаємо, можуть нас бентежити або лякати. Тому важливо дізнаватись більше про людей з інвалідністю.

- Чи можна заразитись інвалідністю? Чи буде в мене інвалідність, якщо я пограюся з такою дитиною?

- Ні. Інвалідність не може передатись іншій людині. Можеш через це не хвилюватись.

Розкажіть дитині про те, що полегшує життя людям з інвалідністю: про інвалідні візки, шрифт Брайля, слухові апарати, собак-поводирів, мову жестів тощо. Можна навіть вивчити кілька слів мовою жестів. Покажіть написи шрифтом Брайля на упаковках ліків. На прогулянці зверніть увагу на пандуси. 

Джерело: https://osvitanova.com.ua/posts/2225-yak-hovoryty-z-ditmy-pro-invalidnist 

Профілактика булінгу: пам'ятка для батьків від психолога

1. Передусім необхідно вдома ліквідувати атмосферу, що сприяє перетворенню дитини на «жертву». Ніякої надмірної опіки чи, навпаки, деспотизму, покарань та побиття за провину.
2. Окрім того, необхідно обов'язково запитувати дитину, як справи в школі, маючі на увазі не лише оцінки, а й відносини з однокласниками. Обережно ставте запитання, оскільки цькування може бути не лише відкритим, а й прихованим, пасивним, наприклад: не бажання сидіти за однією партою, грати в одній команді, ігнорування тощо. Якщо ви відчули певні негаразди, поговоріть з дитиною та її класним керівником.
3. Якщо булінг уже відбувся, зважте його масштаби. Якщо це проблема між двома дітьми, яка може бути залагоджена власними силами, краще надати дитині можливість самостійно розібратися та навчитися самостійно відстоювати власні інтереси.
4. Якщо третирування набуло вже великих розмірів, проаналізуйте разом з дитиною, чи зможе вона сама захистити себе та відновити свій авторитет у класі. Наприклад, якщо дитину дражнять через надмірну вагу, варто записати її на спортивну секцію.
5. Якщо ваша дитина дуже скромна та невпевнена у собі – допоможіть їй стати впевненішою, адже підвищення самооцінки робить людину більш врівноваженою та терпимою до цькувань оточуючих. З'ясуйте, які гуртки відвідують її однокласники, чим займаються у позаурочний час. Можливо, вашій дитині теж захочеться відвідувати якусь із цих секцій, у результаті чого вона зможе встановити контакт із деякими однокласниками. Заохочуйте дитину до активної участі в загальношкільних заходах, які зближують дітей та допомагають їм набути впевненості у собі.
6. У особливо важких випадках, якщо ваша дитина з певних причин стала вигнанцем у класі, приверніть увагу класного керівника та шкільного психолога до проблеми. У цьому випадку вам необхідна буде допомога фахівців.

Джерело: https://surl.li/knicxe

Психосоціальна і психологічна допомога в умовах воєнного стану: практичний семінар фахівців психологічної служби Білозерської ТГ

  Згідно Перспективного плану роботи Спільноти практичних психологів Білозерської ТГ 12 листопада 2025 року відбувся черговий практичний семінар. Психологині відпрацювали алгоритми психолого педагогічного супроводу впровадження стратегій психологічної підтримки в дистанційному форматі в умовах воєнного стану, спрямованих на розвиток життєвих навичок стресостійкості, подолання психологічних втрат в учасників освітнього процесу.

    Учасники семінару ознайомилися з Цільовою моделлю "Система у сфері психічного здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні", розробленою Координаційним центромз психічного здоров'я. На практиці формували свою готовність вирішувати типові завдання під час виконання професійної діяльності, спрямованої на укріплення психічного здоров'я та психосоціальну підтримку (ПЗПСП) дітей і піклувальників, які опинилися у несприятливих обставинах в період війни. Також, фахівці психологічного фронту провели міні-диспут з питань психоедукації ризиків фізичної та психологічної небезпеки, формування психологічної готовності до дій у ситуаціях, які постійно змінюються. Семінар пройшов в конструктивній та творчій обстановці.

Розлад дефіциту уваги і гіперактивності (РДУГ)

Розлад дефіциту уваги і гіперактивності (РДУГ) мають близько 5-8% дітей у світі. В Україні таких дітей – тисячі, але частина з них може стикнутися не з визнанням діагнозу, а з нерозумінням: «непосидючий», «відволікається», «нічого не доводить до кінця».

Та насправді гіперактивність – це не проблема поведінки, а особливість роботи мозку. І замість того, щоб «вгамовувати» дитину, варто дати їй можливість спрямувати енергію в інше русло.

 Як рух, гра, творчість і прогулянки допомагають дітям із РДУГ зосередитися, знизити рівень тривоги й краще розуміти себе.

Джерела:

F. Hjalmarsdottir, healthline. Does Nutrition Play a Role in ADHD?

C. Witts, forbrain. 30 Fun and Engaging ADHD Activities for Kids.

Як допомогти підлітку впоратися з тривогою через невизначеність

Правило світлофора: вчимось розподіляти та приймати рішення разом з дітьми (інформація для батьків в рамках роботи віртуального консультпункту "Сімейна педагогіка")

​​

🚦Виховання в атмосфері тотального контролю так само як і в умовах вседозволеності може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини, її поведінку, звички й життєві установки в майбутньому. Чи реально побудувати взаємодію з дитиною так, щоб з одного боку вона відчувала власну суб'єктність і вчилась самостійності, а з іншого – усвідомлювала необхідність слухатись батьків заради власної безпеки та добробуту? 

Психологи радять використовувати правило світлофора. Як це працює? 

Для початку розподіліть сфери відповідальності між вами та дитиною на три умовні зони: 

🟢зелену

🟡жовту 

🔴червону 

Для зручності візьміть аркуш паперу та намалюйте їх. Візуалізація допоможе доступніше пояснити дитині, яку саме модель взаємодії ви їй пропонуєте. 

🟢Зелений сектор – зона відповідальності дитини. Пропишіть в її межах правила, ситуації та обставини, коли дитина може приймати самостійні рішення. 

Наприклад: коли читати книгу, коли телефонувати батькам, в які ігри гратись, що одягати, в якій послідовності виконувати домашнє завдання, яку кількість їжі споживати (якщо не йдеться про критичні випадки системної відмови від їжі), як організувати простір у своїй кімнаті. 

🟡Жовтий сектор – це правила, які можуть змінюватися для дитини, залежно від ситуації, або рішення, щодо яких дитина має порадитись з батьками. 

Наприклад: на що витрачати кишенькові гроші, що їсти, які додаткові заняття або гуртки відвідувати, скільки часу проводити за телевізором або гаджетами, як проводити дозвілля, розпорядок дня. 

🔴Червоний сектор – вирішують тільки батьки. В цьому секторі зібрані правила, що безпосередньо стосуються безпеки дитини та її здоров'я. 

Наприклад: не спілкуватись з незнайомцями та не відчиняти їм двері, не приймати запрошення від друзів піти в гості без відома батьків, не приймати пігулки без дозволу батьків, не втікати від батьків і т. д. 

❓На що звернути увагу. Якщо червоного більше – можливо, у вас занадто багато заборон і їх можна розділити? Якщо багато жовтого – можливо, ваші правила занадто умовні. Тоді добре б їх чіткіше формулювати. Щодо правил в червоному секторі – для дитини вони мають бути непорушними та такими, в яких би ваша дитина ніколи не сумнівалась. Спробуйте пояснити, якими можуть бути наслідки недотримання цих вимог.

Автор: гештальт - терапевтка Галина Зарипова