Міфи про ВІЛ\СНІД

ВІЛ-інфекція – це соціально небезпечне інфекційне захворювання, що розвивається внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), довготривалої персистенції ВІЛ в лімфоцитах, макрофагах та клітинах нервової тканини. Хвороба характеризується прогресуючою дисфункцією імунної, нервової, лімфатичної та інших систем організму. Відповідно до сучасних уявлень ВІЛ-інфекція відноситься до невиліковних хвороб, має тривалий хронічний перебіг і, в разі відсутності ефективної терапії, закінчується смертю хворого.

ВІЛ передається:

Через кров – при потрапляння крові чи інших біологічних рідин, що містять кров (сперма, виділення піхви, грудне молоко) від ВІЛ-інфікованої особи до здорової людини. Найчастіше цей шлях реалізується при ін’єкційному введенні наркотичних речовин брудними шприцами та голками, що вже використовувались іншими особами.

Статевим шляхом – під час незахищених статевих стосунків, незалежно від того чи це вагінальний, оральний чи анальний секс.

Внаслідок передачі вірусу від інфікованої ВІЛ матері до її дитини під час вагітності, пологів та годування грудним молоком. Ризик інфікування зростає під час годування дитини груддю, при важкому перебігу хвороби у матері та складних пологах.

ВІЛ не передається:

При спільному користуванні побутовими речами, посудом, роботі в одному приміщенні

У лазні та сауні

Під час поцілунків

Обіймах та рукостисканні

При чханні та кашлі

Через поручні, дверні ручки, столи, стільці

При укусах комарів чи інших комах.

Після інфікування вірус починає швидко розмножуватись, вражає різні клітини, органи та системи організму. Через 6-8 тижнів у третини інфікованих розвивається гостра ВІЛ-інфекція, яка протікає у формі лихоманки зі слабкістю, підвищенням температури, болях в суглобах, як це часто спостерігається при ГРЗ, у інших – цей період проходить непомітно. Через 1,5-3 місяці після інфікування в крові інфікованої людини з’являються антитіла до ВІЛ, на виявленні яких ґрунтується діагностика ВІЛ-інфекції.

Після закінчення гострої стадії ВІЛ-інфекції розвивається безсимптомний період, який триває 8-10-12 років: здебільшого людина відчуває себе здоровою, веде звичайний спосіб життя, хоча періодично збільшуються лімфовузли, часто з’являються простудні захворювання. Такі люди є носіями ВІЛ і являють найбільшу загрозу для своїх сексуальних партнерів та партнерів по голці, не можуть бути донорами крові і органів. Вірус, що знаходиться весь цей час в організмі, постійно вражає клітини імунної системи, так звані СД4 лімфоцити, які захищають організм від вторгнення мікроорганізмів (бактерій, вірусів, грибків тощо). Кожного року кількість СД4 в крові ВІЛ-інфікованого зменшується в середньому на 50 клітин/мм3, і коли їх кількість падає до 300-200 і нижче, порушується система імунного захисту і розвиваються захворювання, спричинені збудниками різних інфекцій, які в практиці ВІЛ-інфекції/СНІДу мають назву опортуністичних інфекцій. Людина погано себе почуває, відзначає схуднення, слабкість, стомлюваність. Ця стадія хвороби називається СНІД і проявами його можуть бути герпетична інфекція (насамперед оперізуючий герпес), грибкові ураження шкіри і слизових оболонок, паразитарні інфекції, активується або первинно розвивається туберкульоз та інші захворювання.

Отже, чи можна заразитись ВІЛ/СНІД через сидіння унітазу, оральний секс, їжу, яку приготувала ВІЛ-інфікована людина?

Найпопулярніші міфи про ВІЛ/СНІД

ВІЛ передається при поцілунку, кашлі і чханні – МІФ

Слина, мокротиння, сльози, піт, сеча, блювотні маси не можуть стати причиною зараження ВІЛ. Так само абсолютно безпечними є обійми і рукостискання.

Можна заразитись вірусом через побутові предмети – посуд, одяг, телефон, унітаз і т.д. – МІФ

Це неможливо так само, як і зараження через їжу, яку приготувала ВІЛ-інфікована людина.

ВІЛ можна підхопити через укуси комах. – МІФ

Комарі, мухи, клопи, воші не можуть переносити вірус імунодефіциту.

ВІЛ можна заразитись через шерсть кішки, укус собаки чи при контакті з дикою твариною. – МІФ

Тварини не можуть переносити вірус імунодефіциту.

Анальний секс не може бути причиною зараження. – МІФ

Будь-який сексуальний контакт без презервативу (анальний, вагінальний, оральний) може стати причиною зараження.

ВІЛ не можна заразитись в салонах краси. – МІФ

Будь-які інструменти, які багаторазово використовують для ін’єкцій, пірсингу, татуювання, можуть стати причиною інфікування. Переконайтеся, що майстер простерилізував інструменти.

ВІЛ не передається від матері до дитини. – МІФ

ВІЛ передається під час вагітності та пологів, під час грудного вигодовування від ВІЛ-інфікованої жінки до дитини, якщо не вживати профілактичні засоби.

Для надання медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію створена мережа спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів – центрів профілактики і боротьби зі СНІДом, які здійснюють диспансерний нагляд за ВІЛ-інфікованими і хворими на ВІЛ-інфекцію та СНІД, діагностують стадію хвороби, визначають тактику лікування.

Головним важелем у попередженні поширення ВІЛ-інфекції є дотримання здорового способу життя, відмова від ризикованої щодо інфікування ВІЛ поведінки, насамперед вживання наркотиків, обов’язкове використання при статевих контактах засобів індивідуального захисту – презервативів. Свідоме ставлення до свого здоров’я забезпечить захист від СНІДу. 

Частіше нагадуємо собі

 

Бережіть свою енергію!

 

Перфекціонізм псує життя

​Перфекціонізм псує життя: як його позбутись?

Якщо ви в усьому прагнете до ідеалу, водночас не приймаєте власних недоліків та гостро реагуєте на критику, ймовірно, вам притаманний перфекціонізм.

Властивий перфекціонізм людям, від яких ще в дитинстві вимагали тільки найвищого результату, яких постійно порівнювали з іншими. В результаті така особистість у дорослому віці буде зациклена у своїх діях до найвищого результату через переконання, що в іншому разі її не будуть любити та приймати. 

Ознаки перфекціоніста:

🔸 має низьку самооцінку, через що встановлює до себе надмірні вимоги; 

🔸 постійно прагне до ідеалу;

🔸 вважає, що будь-яка робота має бути виконана досконало, а тому результат її ніколи не задовольнить; 

🔸 переконаний, що досягти хороших результатів можливо лише, якщо ти кращий за інших;

🔸 живе за встановленими правилами: це для перфекціоніста можливість досягти поставленої планки;

🔸 знецінює власні досягнення.

Як перфекціонізм псує життя? 

Нічого ідеального не існує, а якщо наполегливе прагнення до досконалого результату переростає в одержимість, зростає тривожність. Людина постійно потребує схвалення своїх дій, у неї розвивається “синдром самозванця”, коли здобутки вважають причиною удачі, а не наполегливої праці. 

Перфекціоністам може бути властива прокрастинація. Їм складно почати щось робити через страх помилки. Або ж перфекціонізм може проявлятись у надмірному трудоголізмі, коли людина вкладає всі свої сили та час задля максимального результату, часто нехтуючи здоров’ям.

Таку людину супроводжує постійний стрес через можливість зазнати невдачі або помилитись.

Як побороти перфекціонізм:

🔸 намагайтеся фіксувати думки, які провокують стрес через страх можливої невдачі;

🔸 вчіться розрізняти реалістичні цілі та недосяжні стандарти;

🔸 усвідомте, що помилок і критики на шляху до успіху не оминути;

🔸 не порівнюйте себе з іншими людьми, які мають інакший досвід;

🔸 відпочивайте, знаходьте час на розваги;

🔸 якщо самостійно позбутися перфекціонізму не виходить, зверніться до психотерапевта.

ТРИ ШЛЯХИ У ВИХОВАННІ ДИТИНИ

Батьки у всьому світі, виховуючи своїх дітей, можуть іти одним з трьох шляхів: влади, поступливості або діалогу. Ось коротка характеристика цих шляхів. 

ВЛАДА 
Цей шлях опирається на переконання дорослого, що батьки завжди краще знають і мають рацію, демонструють дитині, хто головний. Дитина повинна підкорятися їхній волі, найкраще без дискусії. Батьки найчастіше виступають у ролі контролера, екзекутора, судді, володаря, поліцейського, а іноді й ката. Такий образ батьків викликає у дитини почуття страху, злості, гніву, жалю, несправедливості, кривди, приниження, сорому. У дитини з’являється переконання, що батьки її не розуміють, можливо, не люблять. 
У поведінці дитини може з’явитися опір, брехня, покора, агресія, ворожість, бунт або лицемірство. Дитина може думати: „ніхто не прислухається до моєї думки, а, значить, мої думки дурні та нічого не варті. Я ні на що не здатна, якщо мене треба постійно контролювати, слідкувати за мною, перевіряти. Тільки батьки знають, що добре для мене” 
Можливі наслідки для дитини – відсутність бажання змінюватися, залежність від думки та оцінок інших, нездатність творчо мислити, самостійно вирішувати проблеми, занижена самооцінка, відсутність віри у власні можливості. Можливі наслідки для батьків – почуття безсилля, нездатності вплинути на ситуацію, що посилюють незадоволення дитиною та собою як батьками.

Наслідки для родини – холодність, неприязнь, емоційна відчуженість, ворожість, конфлікти. Родина перетворюється на поле битви. 

ПОСТУПЛИВІСТЬ

На цьому шляху батьки заради „святого спокою” поступаються дитині, хоча це суперечить їхнім відчуттям і потребам. Вони підкоряються волі дитини, щоб уникнути конфронтації. Постать батьків поступлива, але наелектризована злістю, роздратуванням щодо „самолюбивої, сповненої бажань і претензій” дитини. 

Дитина почувається у виграші - „Я перемогла”. Це породжує змішані почуття: тріумф, почуття провини, невпевненість, викликані відсутністю опору з боку дорослого. Вона може думати: „Всі повинні мені підкорятися”, „Найважливіші мої почуття і потреби”, „Батьки все зроблять заради мене, варто тільки бути впертою”. Свою волю дитина диктує за допомогою крику, плачу, шантажу, тиску. Можливі наслідки для дитини – відсутність почуття безпеки через своєрідну зміну ролей – батьки виявляються „слабкими”, а дитина „сильною”. У дитини може розвинутися імпульсивний спосіб реагування, егоїзм, нездатність підпорядковуватися авторитетові, суспільним та етичним нормам, а також працювати в колективі (виникають проблеми в школі, з ровесниками).Можливі наслідки для батьків – неприязнь до дитини, безсилля, незадоволення собою як батьками, незадоволення з приводу постійних поступок дитині всупереч своїм потребам та почуттям. 

Наслідки для родини – відчуженість, холодність, неприязнь (батьки не можуть витримувати поведінку своєї дитини, їм не подобається бути з нею). 

ДІАЛОГ 
На шляху діалогу батьки передають дитині важливі для них цінності, враховуючи почуття та потреби дитини, а в ситуації конфлікту шукають спільне рішення, яке б задовольняло всіх зацікавлених. Батьки поважають почуття, потреби та думки дитини. Допомагають дитині розкривати свої можливості, сприяють ставленню її адекватної самооцінки. Також батьки поважають свої потреби та почуття, можуть твердо сказати „ні”, коли ситуація вимагає цього. Тому дитина може бути задоволена сама собою, відчувати повагу до власної думки та думки батьків (вчителів, інших людей), мати високе почуття власної вартості та відповідальності за свої вчинки. Дитина може думати: „Я можу сама приймати рішення, я можу бути відповідальною, я здатна багато на що і хочу спробувати свої сили, а якщо в мене не вийде, - спробую ще раз”. 
Можливі наслідки для дитини – бажання співпрацювати з батьками, їй подобається бути з ними. У дитини розвивається впевненість у собі, повага до потреб і почуттів інших. Можливі наслідки для батьків – задоволення собою як батьками, почуття близькості, радість від перебування разом з дитиною, приязні стосунки з нею. Можливість виразити своє незадоволення (гнів, розчарування, злість), не ображаючи дитину. 

Наслідки для родини – менше конфліктів, бо вони вирішуються вчасно і за допомогою діалогу. Дитина вчиться самостійності та відповідальності. Розвивається конструктивні діалогічні стосунки між батьками та дітьми, формуються міцні емоційні зв’язки та вміння виявляти взаємну турботу та повагу.

Як спілкуватися з людиною, яка постраждала від домашнього насильства

Сутність, види та принципи соціальної профілактики насильства та жорстокого поводження з дітьми(інформація для педагогів)

 

Соціальна профілактика – вид діяльності, що охоплює комплекс заходів економічного, політичного, правового, медичного, психолого-педагогічного характеру, спрямованих на попередження, обмеження та локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Як доводить багаторічна практика організацій, що працюють з проблемами попередження та подолання насильства, цей феномен має виражений

циклічний характер: практично кожен акт насильства має свою передісторію, і практично завжди насильницькі дії мають тенденцію до повторення. Тому завдання профілактики – первинної, вторинної і третинної – нерозривно пов’язані між собою.

 Первинна профілактика насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми спрямована на все суспільство, є найбільш масовою та неспецифічною. Її завданнями є формування в суспільстві ненасильницького світогляду, культури ґендерної толерантності та чуйності, неприйняття насильницької моделі поведінки по відношенню до жінок, дітей та насильницьких стосунків в сім’ї. Інструментом первинної профілактики можуть бути превентивні програми та інформаційні кампанії різного рівня Основними суб’єктами профілактичної діяльності на цьому рівні є система освіти, шкільні психологи, соціальні педагоги та працівники соціальних служб.

  Вторинна профілактика спрямована на раннє виявлення ситуацій підвищеного ризику щодо виникнення насильства або жорстокого поводження, та на відвернення причин та умов, які сприяють скоєнню насильства конкретними особами. Діяльність на цьому рівні втручання здебільшого пов’язана з розв’язанням конфліктів та реагуванням на прояви неадекватної поведінки дорослих щодо дитини (в тому числі, на рівні впровадження програм розвитку батьківських навичок, яка сприяє соціальній реабілітації агресорів). Якщо в родині дитини складна (кризова) ситуація, вивчається можливість провести сімейну (або шкільну – якщо мова йде про дії вчителя чи вихователя) групову нараду, вжити заходів родинного консультування та соціальної допомоги.

    Третинна профілактика означає міри втручання у тих ситуаціях, коли насильство та жорстоке поводження вже здійснено і діяльність спрямовано на недопущення рецедиву, реабілітацію жертви та роботу з агресором. Мета профілактики цього виду – проведення відповідних запобіжних або каральних заходів, реалізація психокорекційних програм, переорієнтація поведінки агресора в сторону поваги до особистості дитини та загальнолюдських цінностей. Крім того, обов’язковим елементом є робота з потерпілими, їхня реабілітація та інтеграція у громаду. Для цього залучають належні ресурси громади та створюють середовище підтримки.

  Важливим елементом зазначених програм є зв’язок із соціальними послугами в громаді, які можуть надати потрібну допомогу в процесі реінтеграції кривдника (наприклад, лікування від алко- та наркозалежності, психіатрична/психологічна допомога та соціальна робота з ним і його найближчим оточенням). Дуже важливу роль у цьому відіграє мультидисциплінарна команда.

    Соціальна профілактика всіх видів може здійснюватися на рівні всього суспільства, окремого регіону, макросередовища (макрорівень), окремої соціальної групи, закладу, організації, мікросередовища (мікрорівень), окремого індивіда (індивідуальний рівень).

Профілактична робота на макрорівні здійснюється у вигляді комплексних національних профілактичних програм, кампаній у засобах масової інформації, масових заходів, скоординованої діяльності у межах закладів та організацій на найвищому державному рівні.

    На мікрорівні профілактика здійснюється у вигляді спеціальних регіональних програм, заходів та окремих дійств у межах закладів та організацій та за місцем проживання.

    Індивідуальний рівень профілактики – це робота, що здійснюють спеціалісти й волонтери з окремими особами.

Можна виділити такі загальні завдання соціальної профілактики:

• дослідження причин та факторів проблеми;

• встановлення ресурсів, необхідних для подолання проблеми, або виявлення наявних;

• запобігання негативному впливу середовища;

• розширення можливостей для задоволення потреб, подолання проблеми, повноцінної життєдіяльності (підвищення соціальних ресурсів);

• подолання особистісних факторів, котрі здійснюють вплив на виникнення та загострення проблем або заважають їхньому розв’язанню;

• підвищення особистісних ресурсів, здібностей особистості адекватно реагувати на проблеми, долати їх та задовольняти потреби;

• організація взаємодії суб’єктів у подоланні проблеми, організація діяльності, що спрямована на попередження та подолання проблем.

Успіх профілактичної роботи у більшості випадків залежить від дотримання основних принципів соціальної профілактики:

1) забезпечення права людини на незалежний вибір своєї поведінки,

обмеженого подібним правом інших людей, відмова від спроб маніпулювати людиною;

2) екологічність, безпечність профілактичних дій для представників цільових груп та їхніх виконавців;

3) відповідність профілактичних заходів потребами та інтересам представників цільових груп, їхнім віковим та соціокультурним особливостям;

4) запобіжний характер профілактики;

5) системність заходів;

6) міжвідомча співпраця у здійсненні заходів та профілактичних програм.

Емоції - це нормально!

Жорстоке поводження як фактор деструкції особистості дитини (інформація для батьків від практичного психолога)

 Діти, що живуть у психологічно хаотичних родинах, неминуче травмуються поєднанням надмірної, некерованої стимуляції та браком справжнього захисту й підтримки з боку осіб, що мають піклуватись про дитину. 

Як наслідок, відбуваються не лише серйозні викривлення психосексуального розвитку дитини, а й порушується розвиток базового почуття самості й здорової ідентичності, адекватного оцінювання реальності. В результаті насильства дитині завдають тяжких травм, які мають згубні наслідки для її подальшого фізичного та психічного здоров’я, до того ж хлопці страждають не менше за дівчат. Для суспільства це небезпечно тим, що діти, які були жертвами або свідками насильства в сім’ї, переносять цей негативний досвід до власного життя. 

Така сім’я виховує для суспільства потенційного агресора чи жертву – людину, яка вважає за норму, що інших можна принижувати, а, «за необхідності», й бити. Велику роль у розповсюдженні жорстокості до дітей відіграє необізнаність батьків або піклувальників щодо того, які заходи впливу неприпустимі по відношенню до дитини. Є досить багато дорослих, які не розуміють, що не кожне покарання йде на користь. Не менш значущим фактором є і низький рівень правової культури населення, недостатня обізнаність у нормах, стосовних охорони прав дитини та покарання осіб, які їх порушують. Наслідком жорстокого поводження та зловживання дітьми є не лише формування девіантних та делінквентних форм поведінки. Діти, постраждалі від жорстокості та зневаги, мають цілий набір специфічних психологічних рис, головною особливістю яких є амбівалентність (різнополюсність) як реакція на суперечливі вимоги батьків. Підлітки, які зазнали зловживань, не визнають батьків як значущих дорослих, вони поєднують в собі імпульсивність та довготерпіння, підозрілість з ірраціональної вірою в можливість покращання внутрішньосімейної ситуації. Вони відзначаються низькою самооцінкою, є емоційно залежними, відчувають самотність, ізольованість, страх перед майбутнім, впевненість у безперспективності, провину за інциденти насильства. В таких дітей не розвинуте уявлення про потреби власного «Я»,спостерігається сплутаність ідентичності, нечіткість самовизначення, конформність, схильність до прийняття ролей, нав’язуваних оточенням. Діти, що живуть в умовах сімейного насильства, демонструють схильність до депресій, високий рівень піддання стресу, явні депресивні та/або істеричні симптоми; симптоми деперсоналізації та реактивних розладів. Вони часто пропускають шкільні заняття через нездужання психосоматичного характеру. Такі діти та підлітки відзначаються високим рівнем ризику алкоголізації та наркотизації, пределінкветною та делінквентною поведінкою, зухвалою сексуальною поведінкою, дромоманією (патологічною схильністю до мандрів).Найтиповішими наслідками насильства в сім’ї стають такі поведінкові прояви в дітей (і саме на них найчастіше скаржаться вчителі та батьки): бійки,конфлікти з оточенням, низька шкільна успішність; незвичайна замкненість. До емоційних проблем таких дітей можна віднести підвищену агресивність,переважно знижений настрій, високу тривожність та наявність страхів, нестійкість почуттєвої сфери, легке коливання емоцій та їхня надмірна сила, часто неадекватна ситуації (лють або  істеричні ридання у відповідь на незначні зовнішні подразники).

Частими наслідками насильства в сім’ї стають психоневрологічні розлади в дітей: безсоння, енурези та енкопрези (недержання калу), нервові тики тощо, а також соматичні захворювання як відповідь на стрес (це перш за все серцево-судинні розлади, порушення травлення, астма, алергії та шкірні захворювання). Ознаками скоєного над дитиною насильства та неналежного догляду можуть бути також недостатня вага; затримки у розвитку, анемія ,слабкий імунітет; тики, ссання пальців, розгойдування; недотримання правил особистою гігієни; одяг, що не відповідає погодним умовам та віку дитини; часті звернення до медичних закладів, все більша кількість ушкоджень; брак необхідного лікування; невідповідність ушкоджень поясненням, що їх дає дитина або її батьки чи піклувальники.

Дуже важливо розглядати наслідки насильства, пережитого дитиною, зважаючи на її вікові особливості. У різні періоди життя реакція на подібну психологічну травму може виявлятися по-різному. Найзвичайнішими симптомами залежно від віку є:

• для дітей у віці до 6 місяців – низька рухова активність, байдужість до навколишнього світу, нема реакції або надто слабка реакція на зовнішні стимули, не усміхається (або усмішка з’являється дуже рідко);

• для дітей у віці від 6 місяців до 1,5 року – страх перед батьками, страх фізичного контакту з дорослими (наприклад, коли доросла людина намагається взяти дитину на руки), постійна сторожкість без причин для неї, плаксивість, замкненість, постійний сум;

• для дітей 1,5–3 років – страхи, сплутаність почуттів, є порушення сну, втрата апетиту, агресія, страх перед чужими людьми, перед дорослими, схильність до сексуальних ігор, крайнощі у поведінці (від  надмірної агресивності до повної байдужості);

• для дошкільників (3–6 років) – пасивна реакція на біль, примирення з ситуацією; тривога, боязкість, сплутаність почуттів, почуття провини, сорому, відрази, безпорадності, зіпсованості,болісна реакція

на критику; брехливість, схильність до крадіння та підпалів, жорстокість до тварин. Крім того, постерігаються форми поведінки, притаманні молодшому віку (енурез, ссаня пальців, утруднене мовлення тощо), а також негативізм, відчуження та агресія поряд з надмірною поступливістю. Слід також зазначити наявність сексуальних ігор та хворобливої мастурбації;

• для дітей молодшого шкільного віку – амбівалентні почуття стосовно дорослих, складності у визначенні сімейних ролей, страх, почуття сорому, відрази, зіпсованості, недовіри до світу; в поведінці відзначаються відчуження від людей, порушення сну, апетиту, агресивне поводження, відчуття «брудного тіла», мовчазність або несподівана говорючість, сексуальні дії з іншими дітьми;

• для дітей 9–13 років – те ж, що і для дітей молодшого шкільного віку, а також депресія, суб’єктивне почуття втрати емоцій, самотність, відсутність друзів, страх перед власним домом, небажання йти туди після школи. У поведінці відзначаються ізоляція, маніпулювання іншими дітьми (в тому числі з метою одержання сексуального задоволення),суперечливе поводження, а також неадекватні харчові уподобання (недоїдки, листя, крейда, равлики, таргани, інші комахи тощо);

• для підлітків 13–18 років – відраза, сором, провина, недовіра, амбівалентні почуття стосовно дорослих, сексуальні порушення, несфорованість соціальних ролей і своєї ролі в родині, почуття власної непотрібності. В поведінковій сфері відзначаються спроби суїциду, реалізоване чи нереалізоване бажання покинути власну домівку, агресивне поводження, запобігання тілесній й емоційній інтимності, непослідовність і суперечливість поводження.

                          

Як можна допомогти дитині не боятися відповідати на уроці? (РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ БАТЬКІВ)

         РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ БАТЬКІВ ВІД ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА

· Намагайтеся відрепетирувати всю відповідь вдома, підкажіть дитині, з чого краще почати свою розповідь, а ніж - закінчити. Станьте для нього справжнім слухачем, разом обговоріть найцікавіші факти з підготовленого матеріалу, заздалегідь підрахуйте час, потрібний на відповідь. Навчіть дитину логічно вибудовувати будь-яке монологічне мовлення.

· Підтримуйте будь-яку ініціативу дитини: «Мені сьогодні вчитель сказав, що ти чудово розповів діалог, коли він тебе запитав. Я так пишаюся тобою! Напевно, якби ти сам підняв руку, ти б відчував себе ще щасливішим! »

· Обговоріть з дитиною ситуацію підвищення тривожності у міру того, як учитель викликає до дошки всіх по черзі. Програйте в домашніх умовах «Звичайний урок», щоб дитина відчула і усвідомила, що відповісти самому на початку уроку - набагато легше, ніж, переживаючи і турбуючись, довгий час очікувати, викличе учитель чи ні.

· Будьте в курсі усних завдань з предметів, виявляйте будь-яку допомогу в пошуку додаткового матеріалу для більш яскравого і цікавого виступу дитини.

· Постарайтеся визначити, чого більше боїться дитина і, по можливості, вирішити саме цю проблему. Навчальний матеріал, який повторювався кілька разів вдома, з залученням додаткової цікавої інформації допоможе дитині повірити в те, що йому не буде страшно розповісти його біля дошки.

· «Я чекаю від тебе, щоб завтра ти підняв руку і сам зголосився до дошки!» Такими фразами Ви тільки поглибите страх дитини перед публічними виступами до прояву ще більшої тривожності або психосоматичних болів живота, голови і т.д.

· «Якщо ти завтра не піднімеш руку сам, я піду до вчительки!» Дитина повинна бачити в батьків і педагогів, перш за все друзів або, по крайней мере, союзників. Не варто залякувати дитину. Навпаки, постарайтеся підтримати його: «Для мене дуже важливо, щоб ти не боявся говорити і відповідати, нехай навіть не завжди правильно. Якщо тобі це важко, ми разом з учителем можемо допомогти тобі! »

· «Я то думала, що ти завжди будеш у всьому першим, а ти боїшся руку піднімати!» Завищені очікування і вимоги і неможливість їх реалізувати можуть сприяти розвитку почуття неповноцінності і низької самооцінки у дитини. Страх опинитися «поганим» учнем змушує дитину переживати невдачі за невдачею, що потім може сприяти постійному перебуванню дитини в стресовому стані.

«... Якщо батько - відкритий до міркувань, він може навчити не боятися міркувати свою дитину. Якщо він сам не готовий до публічності, нехай вчиться цьому разом зі своєю дитиною ... »

 

Дитячий страх перед усними відповідями (поради для педагогів)

 

Чи є у вас учні, які добре знають навчальний матеріал, творчо виконують письмові завдання, але роблять все можливе, щоб не відповідати усно? Вони просто не можуть або не хочуть починати говорити чи навіть висловлювати свою думку. А сьогодні це вміння є одним із найголовніших! Адже у нашому конкурентному світі потрібно вміти справляти позитивне враження та швидко висловлювати свої ідеї.

Існує чимало чинників, які спонукають дітей бути «мовчунами» на уроках:

• сором’язливість;
• страх зробити помилку;
• боязнь розчарувати вчителя чи однокласників поганою відповіддю;
• нестача мотивації чи зацікавленості навчанням;
• низький рівень знань із навчального предмету;
• вплив репутації «суворого вчителя», який покарає за погану відповідь;
• невпевненість у якості власних знань та ідей (небажання говорити «загальновідомі речі»);
• негативний досвід виступу на уроці чи під час ведення дискусії.

Усі вони можуть однаково негативно впливати на дітей будь-якого віку. Також часто даються взнаки індивідуальні психологічні особливості школярів (характер, темперамент тощо). Тож учителю потрібно знайти особливий підхід до кожного учня та допомогти йому відкрити свій потенціал. Адже якісна освіта – запорука успішної самореалізації особистості.

Створіть у класі доброзичливу атмосферу

Це нормально, коли людина поводиться обачно та намагається добре продумати кожне сказане слово. Та погодьтеся, якщо ви добре знаєте оточуючих, якщо в колективі панує доброзичлива атмосфера, то страх висловлюватися перед іншими швидко проходить. Тож частіше використовуйте такі форми роботи, які дозволять об’єднати дітей, виховати у них доброзичливе ставлення до інших та пояснити, що думка кожного однаково важлива. Також нагадайте учням, що потрібно уважно слухати співрозмовників, не перебивати і бути ввічливими. Також варто частіше цікавитись думками школярів щодо навчальних питань і повсякденних проблем. Це дозволить показати, що думка кожної дитини важлива для вчителя. Тоді активність учнів на уроці буде спрямована не лише на отримання оцінок, а й стимулюватиметься щирим бажанням розказати своїм однокласникам та педагогу щось дійсно цікаве.

Використовуйте для дискусії спеціальні жести

Іноді школярі не хочуть відповідати, адже бояться реакції однокласників та шуму, який може здійнятися під час їхнього виступу. Щоб послабити таке напруження, запропонуйте дітям створити набір умовних жестів, які можна використовувати під час обговорення. Наприклад, домовтеся з ними про сигнали, які матимуть значення «так», «ні», «гарна ідея», «недостатня аргументація» тощо. Використовуючи їх, слухачі можуть миттєво висловлювати свою думку, а доповідач – краще реагувати на зауваження. Такі елементи роботи дозволять залучити до обговорення більше дітей, адже застосовуючи відповідні жести, вони також ставатимуть учасниками дискусії. Крім того, саме так діти можуть ще раз показати, що мають власну думку. А отже, вони зможуть хоча б тезово поділитися нею з іншими школярами. Саме це може стати першим кроком до включення «мовчунів» в активну роботу.

Допоможіть створити ланцюжок відповідей

Часто діти, яким складно відповідати усно, пишуть непогані роботи. І це можна легко використати: успішність у письмовій роботі може стати стимулом для розкриття ораторського потенціалу. Тож запропонуйте школярам висловити ідеї у своїх зошитах. Під час виконання роботи уважно відстежуйте відповіді школярів та запропонуйте їм поділитися думками з іншими учнями. Для того, щоб краще мотивувати дитину, можна сказати, що «ця ідея дуже цікава – розкажи про неї іншим». Так учням буде значно легше висловитися, адже їхня ідея вже сформована, її треба лише прочитати. Крім того, похвала вчителя неабияк піднімає самооцінку школярів, надає додаткової ваги їхнім старанням. Так, із кожною новою відповіддю варто просити учнів висловлюватися більш детально та проводити короткі колективні обговорення.

Частіше об’єднуйте дітей у команди

Нерідко школярі намагаються не відповідати на уроках, побоюючись висловлюватися перед іншими учнями. Чудовий спосіб позбутися невпевненості – систематично об’єднувати дітей у команди для спільного виконання завдань. Це формує звичку призвичаюватися до нових умов роботи та навчає спілкуватися. Наприклад, можна запропонувати дітям створити навчальний проект. Працюючи над ним, вони отримають неабиякий досвід комунікації. Учні будуть презентувати власні ідеї для членів своєї команди, а вже згодом – для всього класу. Також намагайтеся відслідковувати ідеї та думки, які формулює конкретна дитина. Це дозволяє краще зрозуміти її індивідуальні особливості та дібрати потрібні методи для налагодження взаємодії.

Використовуйте елементи гри

Безсумнівно, гра – це один із найбільш дієвих засобів зацікавлення дитини навчанням. Ігрові форми роботи просто необхідно використовувати для того, щоб показати: спілкування на уроках може бути цікавим та продуктивним. Наприклад, під час перевірки домашнього завдання чи на уроці корекції знань можна погратися звичайним гумовим м’ячем. Учитель ставить запитання і кидає м’яч одному з учнів. Кожна дитина, яка отримає його, повинна відповідати на запитання педагога чи висловлювати власні ідеї щодо нього. Це зробить роботу невимушеною, а інтенсивний темп дозволить усім школярам взяти активну участь у роботі. Частіше застосовуйте на заняттях ігрові форми роботи, які включатимуть різні мовленнєві активності. Наприклад, можна організувати тематичні дебати, реалізувати проект судового засідання чи провести ток-шоу.

Поясніть, що конструктивна критика – це добре

Іноді школярі не хочуть відповідати на уроці, адже бояться зауважень учителя. Але вміння критично оцінювати факти є одним із найголовніших у ХХІ столітті. Тож спонукайте дітей щиро висловлювати свою думку, піддавати конструктивній критиці твердження інших та говорити «ні». Навчайте школярів шукати помилки та фейки (яких нині дуже багато). Також учні мають навчатися коректно висловлювати зауваження і з розумінням ставитися до помилок інших людей. Запропонуйте дітям активно ставити запитання і вчителю, і однокласникам. Адже для того, щоб сформулювати запитання, необхідно продемонструвати власну ерудицію і знання матеріалу. Крім того, відповідь на таке запитання стає адресною і сприяє розвитку дискусії.

Поясніть учням, що помилятися – нормально

Чимало дітей дуже бояться помилитися. Але ж всі ми добре пам’ятаємо, що «не помиляється лише той, хто нічого не робить». Тож не втомлюйтеся пояснювати учням, що робити помилки – нормально. Головне – вчасно виправити їх і зробити відповідні висновки. Діти мають бути готові висловлювати свої ідеї, чути критику, відстоювати власну точку зору та робити потрібні висновки. І не втрачайте нагоди хвалити дітей за успіхи. Та пам’ятайте, що компліменти мають бути винагородою за якісну роботу та мотивацією для подальшої наполегливої праці.

Зверніться за допомогою до батьків і своїх колег

Іноді одному вчителю складно зрозуміти причини того, чому дитина не бажає відповідати на його уроках. Можливо, їй нецікавий саме цей предмет. Або вона вважає, що має занадто низький рівень знань. А може, дитина банально боїться суворого педагога. Але тут потрібно діяти дуже обережно, щоб учні не сприймали таку допомогу як примус. Батьки можуть ненав’язливо мотивувати дитину, допомогти їй дібрати найбільш ефективні методи підготовки до уроків, запропонувати цікаві ідеї виконання завдань та презентації їх результатів.

А як ви мотивуєте школярів бути активними на уроках? Діліться своїми ідеями та напрацюваннями з колегами!

Коли тато в ЗСУ

​Коли тато в ЗСУ…

У багатьох дітей відсутність батька, котрий перебуває на війні, може викликати складні емоції та реакції. Наприклад, дитина раптом перестає спілкуватися з однокласниками, друзями, стає дратівливою, неврівноваженою, емоційною. Така реакція типова для ситуацій, коли у школі чи серед оточення у всіх дітей батьки поруч, і лише в неї єдиної — батько боронить країну в лавах ЗСУ. Також ця реакція може з’явитися й щодо родичів, якщо дитина не відчуває від них підтримки та розуміння.

Як допомогти дитині?

У таких ситуаціях важливо знайти баланс між чесністю та чутливістю. Замість уникання запитань необхідно розмовляти з дитиною відкрито. Діти виражають свої емоції по-різному. Надайте їм підтримку, висловлюйте свою любов і розуміння. Створюйте безпечне середовище для вираження їхніх почуттів, дозволяючи їм розмовляти про свій біль, страх тощо.

Реакції дітей на відсутність батька

🔸Емоційна відданість 

Дитина може виявляти надзвичайну гордість та відданість своєму батькові, який служить на передовій. Вона може це виражати у своїх словах, діях, а також у шануванні та наслідуванні військового способу життя.

🔸Пасивність та втрата інтересів

Деякі діти можуть впасти в пасивність, втратити інтерес до своїх улюблених занять, таких як спорт, мистецтво чи гра. Вони можуть відчувати втому і втрату мотивації через тривожність і прагнення бути ближче до відсутнього батька.

🔸Занадто рання дорослість

Деякі діти можуть намагатися взяти на себе ролі та відповідальність, які зазвичай відводяться дорослим. Вони можуть відчувати необхідність брати на себе більше обов’язків у сім’ї.

🔸Підвищена залежність

Також дитина може стати більш залежною від інших дорослих, намагаючись знайти заміну відсутньому батькові. Вона може шукати підтримку і захист у бабусі, дідуся, інших родичів або вчителів.

🔸Соматизація

Головний біль, біль у животі, нездужання, алергічні реакції — можуть бути реакцією на емоційний стрес. Надавайте дитині необхідну медичну допомогу разом із психологічною підтримкою.

🔸Втеча в уявний світ

Зависання в гаджетах, комп’ютерних іграх, втеча у власну альтернативну реальність — розглядайте це як механізм виживання дитини, спосіб зняття стресу, але водночас допомагайте їй зберігати зв’язок із реальністю.

🔸Релігійні та духовні пошуки

Дитина може звернутися до релігії й духовності як до джерела підтримки та відповідей на свої запитання, якщо не отримує цього від рідних.

Пам’ятайте: ваша підтримка грає визначальну роль у допомозі дитині. Будьте поруч, створюйте коло спілкування, в якому дитину будуть підтримувати, розуміти, в якому дитина не буде відчувати емоційного напруження.

Джерело: Наталія Гаєвська, психологиня

Модель турботи про себе "Швейцарський сир"

 

Скільки у людини захисних шарів? Періодично корисно робити список речей і дій, які наповнюють і допомагають вам пройти через труднощі або до своєї мети. Щойно ви відчуваєте, що вам потрібен ресурс - ви можете звертатися до цих списків. Робити те, що давно не робили для себе.

Справка: майндфулнес (mindfulness) - це усвідомленість, одна з ключових навичок ХХІ століття, яка дозволяє жити повним життям, краще розуміти себе і оточуючих, діяти з повною включеністю в поточний момент.

Апатія та відсутність сил: як з цим боротися?

​​  Апатія та відсутність сил: як боротися

Для людини нормально перебувати у стані апатії та потребувати відпочинку. Але нормально лише в тому разі, якщо це трапляється рідко і не псує якість життя.

Сучасне суспільство вимагає від людини бути активною 24/7, бути успішною в усіх сферах життя. А це часто на межі людських можливостей.

Можливо, у вашому житті є конкретні причини для втоми. Проаналізуйте: чи ви переживаєте втрату (зокрема матеріальну), чи в пошуку нової роботи, або ж намагаєтеся втримати на плаву бізнес? До того ж війна додає переживань, які також впливають на нашу продуктивність та активність. Ви можете хвилюватися через обстріли, за близьких людей “на нулі”, або намагаєтесь адаптуватись до життя в чужій країні — все це вимагає значного ресурсу. І не дивно, що в таких випадках ви прокрастинуєте і вам не вистачає сил на розвиток і умовне “читання 12 книг на рік”. 

Потрібна допомога спеціаліста у разі, коли:

🔸 ви протягом тривалого часу перебуваєте у стані апатії, у вас немає сил і мотивації;

🔸 цей стан поглинає вас настільки, що ви не можете працювати та підтримувати стосунки із близькими.

У такому разі це вже симптоми депресії. Тоді слід звернутися до психотерапевта чи психіатра і якнайшвидше розпочати лікування, щоб жити далі це життя якісно.

Джерело: Христина Муренко, психолог

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ДИТИНИ – день світового братерства і взаєморозуміння дітей

 ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

 20 листопада відзначається ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ДИТИНИ – день світового братерства і взаєморозуміння дітей, день підтримки діяльності, спрямованої на забезпечення благополуччя дітей в усьому світі.

 Саме у цей день:

- 20 листопада 1959 року Генеральна Асамблея прийняла Декларацію прав дитини.

- 20 листопада 1989 року – Конвенцію про права дитини.

З 1990 року у Всесвітній день дитини відзначається річниця прийняття цих основоположних документів у сфері захисту прав дитини.

 Конвенція ООН про права дитини визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини та базується на чотирьох основних принципах:

- першочерговість інтересів дитини;

- забезпечення повноцінного життя та розвитку;

- залучення до громадського життя;

- відсутність дискримінації.

 В документі зазначено, що кожна дитина має право на освіту, право на здоров’я і належну медичну допомогу, право на ім’я та громадянство. Кожна дитина має право зростати у турботливому родинному середовищі та бути захищеною від жорстокого поводження та насильства.

 Відповідно до цього міжнародного документа реалізується державна політика, що має на меті покращення становища кожної дитини в Україні, зокрема:

• зменшення числа дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах;
• потерпають від насильства та скрути;
• забезпечення права кожної дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, на сімейне виховання.

 Метою святкування Всесвітнього дня дитини є привернення уваги широкої громадськості, організацій та урядових установ до питань, спрямованих на практичну реалізацію заходів щодо забезпечення благополуччя дітей в усьому світі. Діти, як найбільш вразлива частина суспільства, гостро переживають наслідки самих серйозних суспільних проблем: криза сім’ї, бідність, соціальні проблеми, недосконалість роботи державних механізмів захисту прав тощо.

 Кожен з нас може змінити життя хоча б однієї дитини, зробити її щасливою та впевненою в майбутньому. А спільними зусиллями можна змінити дитячий світ на краще, розфарбувати його яскравими подіями та наповнити добром і людським теплом.